Другие

... В будинку Алехандро Аменабара, який довгим темним коридором длинным темным коридором веде від одних дверей до інших, люди ховаються він денного світла і поганих спогадів, а дім ховає їх, високу жінку із прямою спиною і її двох хворобливих діток. Похоронна ця просеція не душить пишністю, швидше зводить з розуму напруженим малюнком рухів Ніколь Кідман, інтонуючи плавні сутінки вічності у дещо модерніській манері. Вікторіанський, осторонь від настроїв епох, дім не влаштовує фурору в дусі, належному законам жанру. Жах, що зачатувався в ньому, не викриє себе ні скелетами, що танцюють на біс, ні ваннами, повними крові, ні роїнням чудернацьких монстрів навкруги. В безтурботності подібного хорошого смаку відчувається гармонійна відповідність сутності буття. Осінь – ідеальний час для з'ясування стосунків із собою та місцевістю. Осіннє повітря збивають до молочної густоти чорні гілки дерев, опале листя закутує тлін могильних надгробків, туман сповиває світ настільки туго, що здатен витиснути із пазух реальності привидів коханих, давно померлих людей.

Чоловік Грейс пішов на фронт. Але війна закінчилась, а про нього ні слухом ні духом. Що ж, одного разу з-за воріт вийдуть троє в чорному. Слуги, що колись общили, обдихали цей дім, повернуться туди, де інші господарі встановили нові правила, але старі хвороби правлять господарями. Троє, наче виводок бунюелівської Вірідіани – так Аменабар натякає на свою іспанську рідню – повернулись, щоб ще раз поселитись в домі, і цього разу – назавжди. Бліда господиня гримить ключами, відмикає замки і хапається за зброю, марно рятуючись у зусиллях дотримуватись собою ж встановлених правил: ні одні двері не можуть бути відчинені, поки не зачинені попередні, ні одна скрадка в шторах не може бути похитнута. Вона наказує бути темряві, що оберігає її хворобливий дітей від алергії на денне світло, і при свічках читає дочці та сину меншому із Біблії, задає їм уроки з чужих мов і примушує складати яблука, промиті водою із труб басейнів примарної арифметики. Що не примарно при свічках? Звісно, вона диктує. А що зостається людині коли вона – жінка, і улюбленний чоловік втік у фронтову одісею від тяжкого життя, і віднині все, що їй підкорено – це тримати спину і приховувати свою скаженість, бажання та бунт за блідністю і суворим дотриманням правил.

Цей фільм цікавий своїм мовчанням. Він не намагається висвітлити сімейну, супружню, якщо завгодно, драму брудним сонячним промінням і похмурим хмаринням ранків, які ми проводимо при відсутності близьких. Він надає повсякденним тортурам, характерні ознаки справжнісінького жаху, лише обережно користуючись чужим жанром хорору. Фото мертвих, надокучливі звуки роялю в порожній вітальні, далекі голоси, забуті життя. Тим дохідливіше вимальовується суть. Ми настільки життєлюбні, тобто прив'язані до життя, яке утотожнюємо із втіхами та втішанням, що не здатні помітити, як втратили плеканий статус. Те, що намагається здаватись проблемою ідентифікації: будинку – з володінням, себе – із власниками, живих – з живими, мертвих – із відсутніми, а інших – з пеклом, насправді виявляється пошуком дому. Де примостишся, де притулишся, не важливо, треба тільки мати рішучість промовляти найбанальніше: це наш дім, це наш дім...