Пісьма Братана

Надзвичайні пригоди в спальних районах, тварини-мутанти, жорстокі вбивства, польоти в космос, екстремальний секс, справжні друзі та підступні вороги – все це та багато іншого в дебютній книжці 18-річного автора.

...це історії про Київ, про життя в мегаполісі, про абсурдність і швидкоплинність виживання у важких умовах урбанії; це обличчя міста, це не блиск столиці і плаз-торговельних центрів, а плазма крові бомжів, німих, обкурених тусовщиків, ...це штрихи/деталі міста-монстра, пережиті 16-літньою людиною і побачені крізь кепську гопівську кепку, насунуту на брови, або крізь задзеркалля старенького монітора; це можливість паралельного життя в Мережі, розпадатись десятками личин-імень, міняючи сотні і-мейл домівок-доменів-адрес і поштові служби, як посередники, як (драг)ділери спілкування й посилання словесного мотлоху; це листи-розмови одного з тих, кого ми щодня зустрічаємо на вулицях біля метроупере ходахбур сахпоїздахелектричкахмаршруткахліфтахмістах...

«Дзеркало тижня», № 18 (597) 13 — 19 травня 2006

...Було це приблизно так: описується медогляд у військкоматі. Враження, страхи, грубий (хоча ще й не солдатський) гумор, побутові описи, розмови в коридорах... І тут герой починає радити Гіггзу, як можна “закосити” від армії. З цією метою він пропонує не абикого, а окуліста. Рецепт геніальний і простий: замість казати ту літеру, на котру вказує лікар, треба спочатку назвати будь-яку, а далі послідовно називати попередню. Тут головне – не схибити. Пройти випробування, обійти усі рифи і вийти переможцем – не збитися із заданого порядку: тільки попередні букви! І оповідач починає називати ці букви, переказуючи, як його мучив окуліст. Перша буква, друга, третя, спочатку вони перемежовуються коментарями оповідача, а потім ти зі здивуванням бачиш, що вони укладаються у слова. Слова – в речення, і ти вже читаєш закодоване послання. І це послання – вірш. Вірш, писаний нормальною, живою українською мовою, а не інтернет-суржиком... Раптом хтось привідкрив покрів моря. Ніби це був айсберг, на поверхні була малесенька частинка, така звична, буденна брила снігу й криги – звичайні історії звичайного життя, з гумором а-ля Вєрка Сердючка. І раптом – серед ночі – ти бачиш, як піднімається цей покрив моря і бачиш страшну глибину, бездонну, і бачиш, який величезний, неохопний цей айсберг. І від долучення до чогось великого, неохопного, таємничого з’являється тріпотіння.

Катріна Хаддад, «MediaPost»